Блог директора школи Миколи Левицького: Тобі, Тарасе, праця рук і серця

Леся Ковальчишин, учениця 9 класу

Парищенської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Постамент поетові в селі Парище

Жовтогарячим промінням провіщає сонце свій прихід до села. Струмки сонцевого тепла відбиваються спочатку від золочених хрестів церкви, а згодом м’яко спадають на мережаний крислатими деревами купол пришкільного скверика. Поміж обвітреного гілля тече осяйна річка тепла, щоб огорнути кольору бронзи постать Тараса Григоровича Шевченка.

Усі дороги обрамленого у пагорби села, що розгніздилося в пониззі річок Ворони, Велеснички та Гнилохи, сходяться до величного постаменту. Більшу частину року він у пишному буянні зела: до нього прихиляються плакучі верби і вдягнена в намисто калина, струшує дзвін дрібного листя ясен і співає мамину пісню вишня. Поет ніколи не бував у нашому селі. Та хіба цей овид не нагадує йому родинний куток?.

Прізвища митців, що увічнили поборника волі, не збереглися у пам’яті моїх односельців. А постамент знаходиться на вулиці, яка носить ім’я Кобзаря.

Цікавим доповненням архітектурного ансамблю навколопам’ятникової території є криниця. Вона оздоблена в гуцульському стилі як дипломна робота випускників Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, уродженів нашого села, Сукновським Богданом Дмитровичем та Федорівим Богданом Васильовичем (нині покійним) у 1985р.

Щодня проходжу повз вічного Шевченка, мовчки вітаюсь, а він неначе усміхається мені у відповідь. Іду по викладеній камінцями доріжці, обабіч якої присіли лавочки. Підходжу до викладеного тесаним каменем підніжжя двометрового постаменту (у 1999 р. жителі села Федак Іван та Брик Сергій до 185-річчя від дня народження Т.Шевченка провели оздоблювальні роботи). Із нього впевненою ходою ступає до людей, полонить енергією свого непереможного духу, рве павутиння людської байдужості , прозирає через віки громовими думами знайома постать: високе чоло, зсунуті брови, великі вуса приховують уста, що прорекли на увесь світ:

Борітеся – поборете,

Вам Бог помагає!

Накинутий на плечі плащ розвіває легкий вітер. А у руках книга-сповідь, пройнята вогнем найсильнішого поштовху почуттів. Кобзар задуманий. А очі кричать: «Караюсь, мучуся, але не каюсь».

Сусідить із пам’ятником Т. Шевченку символічна могила воїнам-борцям за волю України, на якій очима-зірничками горять у формі національного герба чорнобривці. Навпроти – скульптурна композиція, присвячена односельцям, що загинули під час Другої світової війни.

Тут завжди людно – центр села. І ніколи не самотньо увічненим у камені.

Пам’ятник Т.Шевченку ось уже 38 років височіє на території школи перед роздоріжжям, зустрічаючи тут народжених і гостей села, першим довідуючись про хрещення ще одного парищанина чи останній день чийогось життя, спостерігаючи за усіма, хто сумлінно дозирає затишний сквер.

Поет, хоч і мовчки, завжди вчить, застерігає, змушує мислити і діяти. Ми несемо до його ніг квіти вдячності, коли після довгих канікул повертаємося до звичного навчання і коли востаннє в році чуємо мелодію дзвоника. Ми приносимо власноруч виплетені гірлянди нев’янучої смереки щоберезневих днів, щоб ще раз вклонитися захисникові нашої національної гідності, бо саме до Кобзаря приходять ті, у кого в душі дзвенить струна гордості: « Я – українець». До нього, повертаючись із храму, роблять свої перші сімейні кроки молоді подружжя. Всією сільською громадою складаємо руки в молитві під час панахиди за його нескорену душу. Співаємо його пісень і в пам'ять про нього, коли невеличкий парк, посаджений руками школярів, наповнюється пишним вишневим цвітом, буйною травневою зеленню, що нагадує про повернення Поета на вічний спочинок в Україну.

У підніжжі твоєї величі, Тарасе, відродимо у собі дух Гамалії і гайдамаків, нескореність Прометея і віру в Бога; викоренивши із душ наших рабську психологію, заявимо на увесь світ, а може, спершу самим собі:

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра.

Тебе шанує і славить теперішнє покоління. Тобі поклонялися і наші батьки. Пригадаймо разом історію шанобливого ставлення парищан до твого імені, Кобзарю.

– Що ви можете розказати про встановлення пам’ятника Т. Шевченку у нашому селі? – запитую у Чіх Іванни Семенівни, пенсіонерки, вчителя української мови і літератури, заступника директора школи з навчально-виховної роботи Парищенської школи (1960 – 1962рр., 1967-1985рр.), директора школи (1962-1966рр.)

- Землі с. Парище належали колгоспу, правління якого знаходилося у селі Перерісль. Але коли на початку 50-х років у кожному селі утворився свій колгосп, постало питання про іменування його. Наш колгосп отримав ім’я Т.Г.Шевченка (не можу сказати, хто це зініціював).

А на початку 70-х років активісти села висловилися про необхідність встановити на території колгоспу пам’ятник Т.Г.Шевченку. З цією метою звернулися до мистецтвознавця Глинчака Василя Васильовича, уродженця с.Парище, який після закінчення Львівського національного університету імені. І.Я.Франка (факультет журналістики) та Петербурзької академії мистецтв, працював у Львові. Він погодився і привіз скульптора з Івано-Франківська Василя Турецького для ознайомлення з місцем установлення пам’ятника. Однак необхідних грошей громада не змогла зібрати. Тому від такої ідеї селяни відмовилися.

Окремо варто сказати про вибір місця під пам’ятник. Усі погоджувалися з думкою, що найкраще місце – територія біля новозбудованої школи. Але частину теперішнього шкільного подвір’я займали двори селян. Їх треба було відселити.

- Як сприйняли люди необхідність відселення з родинного обійстя?– звернулася із запитанням до Катрич Катерини Іванівни, пенсіонерки, вчителя початкових класів, 1930 р. н., жительки прилеглої до школи території.

-Треба віддати належне родинам Николюк Євдокії Олексіївни, Лисак Євдокії, Турковського Іллі, садиба якого знаходилася на території теперішнього скверика, а криниця і до сьогодні може слугувати людям край дороги, Криворучко, які були відселені з центра села задля загальнонародної справи. А для облаштування шкільного спортивного майданчика прийшлося навіть закидати родинну криницю Лисак Євдокії..

– Дідусю, а Ви не можете мені щось розповісти про те, як встановлювали пам’ятник у нашому селі?- запитую у свого дідуся, Ковальчишина Василя Івановича, пенсіонера, учителя трудового навчання Парищенської ЗОШ (1970-1976рр.), працівника художньої майстерні Надвірнянського побуткомбінату (1976-1981рр.), голови сільської ради(1993-1998рр.)

– Організував перевезення пам’ятника Т. Шевченку з Івано-Франківська секретар партійної організації колгоспу ім. Т.Шевченка Грибович Василь Васильович (24.08.1948р. – 29.12.2013р.) На той час головою колгоспу був Мокринський Василь Максимович (тепер проживає на Тернопіллі ), а головою сільської ради – Лижненко Євдокія Василівна.

Не можу пояснити, з якої причини зносили пам’ятник Т.Шевченку, що знаходився в парку м. Івано-Франківська (на тому місці було встановлено погруддя Кобзаря, що зберігається до цих пір). Молодий парторг, довідавшись про це, зумів домовитися, щоб пам’ятник не викинули, а перевезли до колгоспу його імені. Грибович В.В. розповідав, що жителі Івано-Франківська активно виражали своє незадоволення щодо перевезення пам’ятника.

Удвох із моєю вчителькою розглядаємо давні світлини.

--Оксано Федорівно, це ви біля постаменту? Розкажіть, що ви пригадуєте, розглядаючи ці світлини?

-- Ми вчилися у випускному класі, коли відбувалася одна із найзнаменніших подій у нашому селі. З цікавістю розглядали, як огортали пам’ятник, як урочисто знімали покривало, адже раніше ніколи не бачили такого дійства. Слухали промови сільських очільників, виступи молодших школяриків і самі співали Тарасових пісень. Вражало велелюддя, патріотичні слова вчителів, активна участь односельчан і, звичайно, можливість одними із перших сфотографуватися.

А найбільше гіркоти залишилося від того, що на святі не змогла виступити односельчанка Жога Ганна Григорівна, яка напам’ять знала чи не усі поеми «Кобзаря» і часто зупиняла на вулиці мою маму, щоб переповісти їй, скільки вона вивчила творів. Не для оцінки, не для сцени, а щоб розповісти про свою любов.

Так у світі й залишаються великі, Тарасе. Не в абстрактних поняттях, не у звітах про заходи, а в серцях конкретних людей, величних духом, помислами і справами.

Про те, що любов до Кобзаря у нашому селі не маліє, свідчать щорічні імпрези на його честь у школі. Шевченківський тиждень – це один із найурочистіших заходів. До нього залучаються в першу чергу учні 9 класу, оскільки саме вони найглибше за програмою з літератури вивчають його творчість. Шанобливе ставлення до Кобзаря учні виявляють у декламуванні його поезії, інсценізації творів, виготовленні найрізноманітніших виробів за мотивами віршів, покладанні вінків до підніжжя монумента…

Але найголовніше те, що кожен з нас хоче рівнятися на Шевченка у своїй любові до рідного краю, у своєму стійкому патріотизмі, бо „нема на світі України, немає другого Дніпра”.